1 КВІТНЯ - ВІДЗНАЧАЄТЬСЯ ДЕНЬ СМІХУ ТА ЖАРТІВ

Цей день, як його ще називають, День дурника, відомий із XVII століття, «батьками-засновниками» вважають англійців.

Понад триста років тому відомий англійський письменник і антиквар Джон Обрі, який збирав не лише старі цінні речі, а й усілякі кумедні історії, чутки, плітки та лондонські анекдоти, вперше згадав про «Свято дурників». За кілька років гурт молодих лондонців квітневого ранку запрошував містян до Тауера – мовляв, там відбувається цікаве й незабутнє видовище – миття левів.

Утім, дехто сумнівається в тому, що День сміху «винайшли» саме британці, й надає пальму першості у цьому французам.

В Україні День сміху з’явився приблизно наприкінці XVIII століття, а остаточно затвердився у ХІХ ст. Його, як і новорічне свято, «завезли» іноземці. Тодішня преса рясніла першоквітневими жартами – здебільшого досить невинними.

Традиція розігрувати цього дня рідних, друзів та колег збереглася й донині.

Павло Глазовий, “Як вареники варили кум і я”

Кум поїсти неабиякий мастак.
Йому жінка, що не зварить, все не так.
Вередує: — Як з’їдаю твій обід,
Наче гирю закладаю у живіт.
Он торік я в ресторані,— каже,— був…
Ледве миску з деволяєм не ковтнув.
Там таку дають підливку — смак і шик!
З нею з’їсти можна власний черевик.—
Раз в неділю ми остались без жінок:
Подались вони раненько на товчок.
Ми із кумом закурили, сидимо.
Кум наліво, я направо — плюємо.
— Не зоставили нам їсти, то й нехай…
А ми зваримо вареники давай!
Налили ми в ночви свіжої води.
Півмішка муки засипали туди.
Я качалку взяв, а кум мій — макогон,
Тісто туго замісили, як гудрон.
Дріжджів кинули дві пачки — красота!
Потім перцю і лаврового листа.
Тісто витягли на стіл ми та й січем —
Я ножакою, а кум мій сікачем.
В казані кипить, аж піниться вода.
Я ліплю, а кум вареники вкида.
На вусах у мене тісто, в нього сир.
Кум по кухні походжа, як командир.
— Хай живіт,— говорить,— лопне, а жінкам
Отакунького вареничка не дам!
В казані вода вирує, булькотить.
Сир гарячий нам на голови летить.
Покипіло так не більше двох годин,
Бачим: збились всі вареники в один.
Ми вареник той штовхаємо до дна,
А він лізе, випирає з казана.
Кум говорить: — Ну, нехай вже буде так.
Покуштуємо, яке воно на смак.
Поділили ми вареник, сидимо.
Кум виделкою, я ложкою — їмо.
Я помалу ремиґаю, кум жує.
— Ну,— цікавиться,— як враження твоє? —
Я показую на пальцях і стогну:
Зуби злиплись, язика не поверну.
В кума очі лізуть з лоба — не ковтне.
Просить: — Стукни по потилиці мене! —
Я як двину його в шию кулаком!
Тут відразу нам полегшало обом.
Кум затявся на своєму: — А жінкам
Я однаково й понюхати не дам! —
Те, що я не з’їв і кум мій не доїв,
Потаскали кабанові ми у хлів.
А кабан понюхав тісто, кашлянув,
Перекинувся в баюру і заснув.
Кум штовха його: — Пардон, мусьє кабан!
Вибачайте, я не знав, що ви — гурман.
Може, й ви вже захотіли в ресторан? —
І надів йому на голову казан…